Ніякої свободи слова насправді не існує – це я реагую на ридання і стогін тієї частини людства, яка незадоволена діями соцмереж, що забанили Трампа.
Так от, “свобода слова” – це міф. Бо кожне суспільство, та ба – кожна людська спільнота встановлює шляхом консенсусу певні норми спілкування, “червоні лінії” (як ми полюбляємо це називати), за межі яких не можна виходити.
Якщо ти прийдеш у театр, наприклад, вилізеш на сцену і почнеш матюкатися у зал, то тебе з театру виставлять, або не пустять знов. Бо якщо не виставлять, глядачі наступного разу в це приміщення не прийдуть, бо зроблять висновок, що цей театр зневажає його моральні принципи.
Якщо ви прийдете на якесь ток-шоу на провідному телеканалі й почнете демонструвати селфі з дитячою порнографією, вас у кращому випадку теж не пустять наступного разу в цю студію, а гіршому – виженуть у три шиї просто з ефіру.
Навіть якщо ви прийдете у теплу чоловічу компанію з доброю випивкою і почнете проповідувати тверезий спосіб життя – вас теж наступного разу не запросять.
То чи є це порушенням прав і свобод людини? В жодному разі. Є сайти, де ви, якщо є педофілом чи наркоманом, можете залюбки знайти собі однодумців.
Є (в тому числі й в Україні) телеканали, де ви можете вільно ділитися своїми расистськими, фашистськими, рашистськими поглядами, чи поширювати брудні фейки про політичних конкурентів тієї політичної сили, яка фінансує цей канал (чи інтеренет-ресурс).
Є інформ-помийки, де панує повна, не обмежена жодними нормами моралі “свобода слова”. Однак ці ресурси зазвичай фінансуються якимись напівтіньовими структурами для певної мети і не мають такої широкої аудиторії, як про це заявляють.
Я давно вже не дивлюся ті телеканали і не заходжу на ті сайти, які порушують норми спілкування, прийнятні для мене, дозволяють собі поширення фейків і мову ненависті. Гадаю, так само чинять і мої ФБ-френди.
Є певна закономірність: дбаючи про широту і різноманітність своєї аудиторії, про залучення до неї всіх суспільних кластерів, ЗМІ змушені враховувати всі “червоні лінії”, заступ за які може відторгнути від нього частину людей. Тобто чим популярніше ЗМІ, тим більше воно обмежує в певних виявах “свободи слова”.
Тож, мабуть, треба говорити не про “свободу слова” в усіх без винятку ЗМІ, а про вільну конкуренцію між платформами, які забезпечують таку свободу слова.
Чим ширшою є така конкуренція, тим більше шансів у людини скористатися цією свободою для виголошення своїх ідей чи відомих їй фактів. Тож у кожного політика чи політолога є вибір – іти на ток-шоу на телеканал Порошенка чи на телеканал Медведчука. Те саме й у глядача, йому навіть легше – перемкнув програму і дивись що хочеш.
Про обмеження свободи слова можна говорити лише там, де в державі немає конкуренції, де держава встановлює монополію на інформаційний простір і законодавчо чи іншими нормами витісняє з інформпростору альтернативну думку.
Тут, звичайно, багато залежить від того, чи маєш ти гроші, аби проплатити свій прямий ефір чи взагалі – мати власні медіа. Але на те воно й капіталістичне суспільство, що там мірилом певних можливостей є гроші. А ми ж живемо, чи принаймні бажаємо жити в такому суспільстві.