«Робота дуже важка. Увесь наш колектив тяжко працює, не лише я одна. Зазвичай взимку ми виходимо на роботу о сьомій годині. Але зараз тяжкий час, тож мусимо приступати вже о п’ятій», – розповідає Ганна Яківна.

Востаннє такі сніги, каже, були чи не з десяток років тому. Та морозів пані Ганна не боїться, звикла. Адже ще за радянської влади її, 13-річну дівчинку, з родиною депортували на багато років до холодного Сибіру.

«Вивезли нас. В мене була родина у 1939 році в Німеччині. І коли нам звідти присилали листи, моя бабуня ховала їх за образ. І ті листи знайшли. Нас називали «бендерами», звинувачували, що спілкуємося [з німцями]. І у 1947 році нас депортували», – з сумом в очах згадує жінка.

Та за кілька років, після смерті Сталіна, їй вдалося повернутися до рідного Львова. Хоча спочатку дозволили жити лише за 100 км від міста. Тепер вона господарює на подвір’ї двох багатоповерхівок.

У пані Ганни велика родина: є діти, внуки і правнук. Але вони виросли, тож бабуся вирішила і далі працювати, хоч давно вже на пенсії. «Я в хаті не можу лежати. У мене боки болять від дивану», – усміхається двірничка.

А про свій поважний вік віджартовується: «Знаєте додавання? Мені сімнадцять! Але додайте ще сімдесят!».

Мешканці свою двірничку не лише поважають, а й люблять. Тому якось навіть почепили у під’їзді її фото з подякою, аби зробити сюрприз.

«Пані Ганя – це просто живчик, енергетик, який заряджає своїм позитивом просто максимально. І підганяє: «Давай-давай, я можу, а ти не можеш?». Просто молодчинка!», –відгукується про двірничку директорка ЛКП «Сяйво» Уляна Масюк.