Учора, 1 вересня, у дворику львівської Ратуші відбулася відкрита зустріч-спомин «Юхновський. За кадром» з нагоди 100-річчя від дня народження Ігоря Юхновського – науковця, першого віцепрем’єр-міністра України та одного з творців української незалежності.

Повідомила пресслужба Львівської облради.

Серед спікерів заходу були журналіст і політичний оглядач Роман Кравець, засновник просвітницького проєкту «Останній капіталіст» Валентин Краснопьоров, а також – у відеозаписі – розмова з українським музикантом і громадським діячем Святославом Вакарчуком.

Участь у події взяли громадськість, науковці, духовенство, представники обласної та міської влади, депутати Львівської обласної ради, родина Ігоря Юхновського та ветерани російсько-української війни.

2025 рік у Львові оголошено роком Ігоря Юхновського. Під час зустрічі говорили про його участь у війні, наукову діяльність у галузі фізики, політичну діяльність та ініціативу проведення референдуму за незалежність України 1 грудня 1991 року.

Журналіст Роман Кравець відзначив скромність і принциповість Юхновського:

«Увімкніть будь-яке його інтерв’ю. Це надзвичайно скромна і любляча людина. Це те, що відрізняє успішних політиків від популістів. Його назвали «останнім носієм досвіду державотворення».

Наприкінці 80-х Юхновський заявив, що Радянський Союз повинен розпастися – і пояснював це не як політик, а як науковець. З цього сміялися, але він був правий».

Музикант Святослав Вакарчук, чий батько професор Іван Вакарчук був учнем і заступником Ігоря Юхновського, підкреслив значення його внеску у розвиток фізичної науки у Львові та формування потужної школи фізики.

Валентин Краснопьоров зазначив, що Юхновський був одним із небагатьох політиків, які відкрито говорили про формування української економіки в нових умовах, впроваджували наукові підходи до використання національних ресурсів та шукали шляхи поступового розвитку країни.

Зустріч завершила донька Ігоря Юхновського, Наталія Гурська, яка розповіла про духовність батька та його життєві принципи:

«Він був дуже віруючою людиною, але не показував цього. Вважав за потрібне піти до церкві, піти до Бога. У нас була старовинна сімейна ікона, він закривався у кімнаті і тихенько молився. Він казав, що є речі, перед якими можна стати на коліна: це перед Богом і рідною землею. Коли не було війни, це здавалися пафосні речі. А тепер виглядає по-іншому. Мусимо молити Бога за державу, за рідних і за те, щоб скоріше закінчилась війна. Вклоняюся присутнім тут ветеранам, завдяки яким ми зібралися. Мусимо допомагати хто чим може. Бо це не тільки їхня війна – це наша війна. Мусимо перемогти цього страшного ворога».