Андрій Садовий керує Львовом уже майже два десятиліття — з 2006 року, що робить його одним із найдовше чинних міських голів в історії сучасної України. За цей час змінилося покоління львів’ян, формат політики, країна переживала революції та війну… Але «у львівській мерії все спокійно!»: міська господарка продовжує стабільно тонути у хронічних проблемах.

Львів’янам роками обіцяли європейську інфраструктуру, прозорі земельні рішення, сучасний сміттєпереробний комплекс і чесне управління. Натомість місто отримало борги, довгобуди, втрату землі громади та нескінченну «сміттєву сагу», яка стала символом безвідповідальності місцевої влади. Цей текст — про реальність, яка болить. Без прикрас, без реверансів. Про документи, рішення, афери, кредити та провали, що накопичувалися роками. Про те, що стоїть за фасадом красивих промов. І про те, чому львів’яни мають право вимагати відповідей.

Земельний «дерибан» по-львівськи

Кожне місто має свою «точку неповернення». Для Львова однією з таких стала земля — ресурс, який міг приносити розвиток, робочі місця й інвестиції. Але саме земля перетворилася на поле тіньових схем, де інтереси громади роками програвали приватним домовленостям. У Львові давно говорять: якщо хочеш зрозуміти, що справді відбувається у міській ратуші — подивись, кому і як дістається земля громади. Саме від цього починається більшість містобудівних конфліктів, бюджетних втрат і політичних ігор.

Продаж ділянки у Рясному — яскравий приклад того, як у Львові втрачають десятки та сотні мільйонів, прикриваючись інвестиційними обіцянками. І перш ніж говорити про кримінальні справи, варто зрозуміти: це не просто юридичний епізод. Це історія про те, як стратегічний актив громади став приватною здобиччю — і як місто втратило дещо більше, ніж гроші.

У 2015 році, за рішеннями міської влади, у зоні «Рясне-2» продали 23,5 гектари землі компанії CityPark Lviv LLC. Формально ціна — 52 млн грн. Але згідно з нормативною грошовою оцінкою, ділянка мала коштувати орієнтовно 140 млн грн. Наслідок — збитки для громади, за оцінками нового кримінального провадження, можуть становити понад 90 млн грн за валютним курсом того часу.

У липні 2024 року Національне антикорупційне бюро України за рішенням суду відновило кримінальне провадження — № 52024000000000360 — за фактом можливого зловживання владою та службового підроблення. Суддя, аналізуючи документи, вказав на грубі порушення процедури: відсутність конкурсного аукціону, який передбачає продаж комунальної землі; зміни умов конкурсу після оголошення переможця; відсутність обов’язкових досліджень (геодезія, рахунок втрат сільськогосподарської продукції) — все це мав компенсувати покупець, але компенсації не було. Ця історія — приклад, як з міської землі зробили приватну здобич. І втрати міста (а отже — наші з вами) — десятки мільйонів.

Втім, це, на жаль, лише один із дуже багатьох наочних прикладів земельного «дерибану» по-львівськи…

Сміттєзавод: 9 років обіцянок і бетонна тиша

Після жахливої пожежі на Грибовицькому сміттєзвалищі у 2016 році, що забрала життя рятувальників, Львів потребував не пиріжків із піаром — а швидких і конструктивних рішень. Садовий урочисто пообіцяв: «завтра» — завод, сортування, рекультивація, нове сміттєве майбутнє.

2018–2020: кредит від Європейського банку реконструкції та розвитку, гранти, плани — і «завтра» стало 2021-им… Місто узяло кредит + гранти для побудови заводу, який мав переробляти 250 тисяч тон відходів на рік — весь обсяг сміття Львова. Садовий давав гарантії: завод буде запущений до кінця 2021 року.

2021–2025: підрядники змінюються, суми зростають, а завод… Ну звісно ж, його просто немає…

Роботи розпочалися лише у серпні 2021 року, підрядником стала польська фірма Control Process S.A. За проєктом вартість зросла з 35 млн євро до… понад 50.

У 2025 році поліція відкрила кримінальне провадження — підозра у розтраті бюджетних коштів, виділених на завод. Попри це, навіть за оптимістичними заявами, у які вже мало хто вірить — завод може запрацювати не раніше 2026 року.

Що  у «сухому залишку»? На завод виділено мільйони євро, змінено підрядників, взято новий кредит — але замість «сміттєвого раю» — незавершений довгобуд, підозрілі пожежі на недобудованому об’єкті, кримінальні справи, перенесення термінів, конфлікти з підрядником, юридичні баталії… А львівське сміття — як вивозили по всій Україні, так і вивозять.

Кредитний зашморг

Але й це ще півбіди. За даними аудиторів та експертів, Львів просто тоне у кредитах: зобов’язання міста та комунальних підприємств перед кредиторами вже сягають мільярдів гривень. Це не просто «поганий менеджмент» — це системна схема: комунальні підприємства беруть кредити, місто гарантує їх, бюджет дотує, але «прибутковість» — чистий міф. По факту – це лише кредити, борги, відсутність інфраструктури й відповідальності. Тобто львів’яни переплатили не за лише сміттєвий тариф, але й кредитами, які їм обіцяли обернути в «інвестиції».

Запитаєте, куди пішли гроші? Вони у схемах, «мутних» контрактах і підрядниках. Після того, як переможець тендеру на зведення сміттєзаводу змінився з консорціуму на польську фірму, для багатьох журналістів і активістів це стало чітким сигналом, що тендер лише для того, щоб якомога довше заробляти на будівництві. Контракти переписувалися, оцінки бюджету зростали, терміни зривалися. Але аудиту громадськості — нуль. Звіти — зачинені в міських кабінетах, а мешканці — без відповіді, де завод і куди пішли мільйони.

І не лише сміттєзавод. Згадувана вище земля Рясне-2 — вже з приватним інвестором; кредитні зобов’язання — на плечах громади; інвестори приходять й відходять; а результатів – зеро. Це не «громадська недбалість». Це — руйнація довіри, і цинічний дерибан на очах у людей.

Наслідки: Львів щодня дивиться на полігони, пластикові мішки, вантажівки зі сміттям, чужі міста, де наше сміття стає чиїмось тягарем… Сміттєвий хаос, якого можна було уникнути…. Кредити, які могли піти на дорожні розв’язки, школи, садочки, транспорт — пішли в пустелю довгобудів. Мешканці переплатили, але не отримали нічого, окрім нескінченних обіцянок… Земля, яка могла давати роботу, податки, розвиток — продана на користь приватних інтересів і громада — знову в мінусі…

Львів на межі: як хаотична забудова руйнує древнє місто

Княжий Львів стрімко перетворюється на бетонні джунглі, без дотримання норм, без планування, без відповідальності, зате з хаосом на ще вільних клаптиках та з новими «мікрорайонами», де майже повністю відсутня інфраструктура…

У 2025 році оприлюднено «чорний список» недобросовісних забудовників — 15 житлових комплексів, де зафіксовані грубі порушення: будівництво без дозволів, з порушенням поверховості, без паркінгів, дозвільних документів, без сплати інвестиційних внесків або з іншими серйозними недоробками. За даними самої ж міської ради, у Львівській громаді зараз близько 120 будівельних майданчиків — і значна частина робіт розпочата з недотриманням елементарних стандартів. Мешканці та активісти все частіше скаржаться: новобудови зводяться — але доріг, шкіл, садків, паркінгів, належної інженерії не передбачено. Так місто набуває формату халтури, а не розвитку:  бетон замість озеленення, щоденний трафік, паркінги на тротуарах, переповнені дитячі садки й відсутність нормального простору для життя.

Вдумайтесь: тільки у Рудно (на околиці Львова) за 2022–2025 роки було видано лише 49 офіційних будівельних паспортів, тоді як один-єдиний архітектор «загрузив» у систему сотню паспортів! Це — типовий приклад, як із садибної забудови «перепакували» проєкт на багатоквартирні 3–4-поверхівки на десятки квартир.

Така практика масового «ущільнення» довкола Львова без інфраструктури на тлі відсутності належного контролю – не виняток, а закономірність. Там, де мала бути садиба — виростає забудова економ-класу. І знову ж таки: паркінгів — нема, комунікацій — нема, зеленої зони — нема. І все це — під захистом документів, які часто є «липовими», або не на те, що фактично зводиться. Як пишуть урбаністи — забудові видають паспорт, але не рахують наслідки: інфраструктурні колапси, відсутність каналізації, понівечені екосистеми, перевантажена транспортна мережа… Це не «житло для людей» — це бетонні коробки без гарантії якості, без норм, без міста в місті.

Під загрозою управлінських вандалів і старе місто. У 2024–2025 роках розгорівся скандал навколо скасування (а потім — відновлення) Історико-архітектурного опорного плану Львова, що фактично на деякий час зняло обмеження на висотну забудову у межах історичного центру. Без чітких обмежень забудовники почали планувати 25-поверхові комплекси буквально за два кілометри від старих пам’яток — на вулиці Липинського та інших. Це була б пряма загроза історичному фасаду, пішохідним вулицям, унікальному характеру центрального Львова. І хоча у 2025-му суд повернув дію плану, але нерівність у підходах, ігнорування регламентів, спроби нахабного «перевищення» — залишаються. І кожна така спроба — це семимильний крок до втрати історичної ідентичності міста.

Які наслідки цього будівельного хаосу? Міський простір зруйнований, нові мікрорайони без соціальної інфраструктури створюють навантаження на дороги, транспорт, комунікації… Корки, відсутність нормальних магістралей, перевантаження шкіл і садків, нестача паркінгів, відсутність озеленення — все це знищує комфорт життя. Старі райони — також під тиском забудовників. Там, де знаходяться історичні споруди, тепер «вростають» багатоповерхівки, часто з явною зневагою до контексту, архітектурної стилістики та безпеки. Місто втрачає свою душу, а мешканці — якість життя. Люди, які придбали квартири в новобудовах, часто виявляються заручниками: квартири ніби є, а нормальних умов для життя — нема. Тисне не тільки бетон, а й відчуття, що їх ошукали.

Відтак забудова Садового — не розвиток, а нищівна стихія! Львів давно перестав бути містом, де новий будинок означає комфорт. Сьогодні — це поле ігор забудовників, де земля, правила, історія, інфраструктура — жертвуються заради наживи. Хаотична забудова — це не просто погана архітектура. Це — руйнування міста, обрізання майбутнього для кожного львів’янина, який сподівався жити у цивілізованому, гарному, європейському місті.

Політичний флюгер: Садовий змінює позиції швидше, ніж місто встигає реагувати

В українській політиці аж ніяк не бракує тих, хто вміє пристосовуватися, але Андрій Садовий — особливий випадок. Його політична поведінка роками нагадувала флюгери на вежах старих львівських кам’яниць: він неодмінно повертається туди, звідки дме найвигідніший вітер.

За часів диктатора Януковича Садовий не демонстрував жодної відкритої конфронтації. Навпаки, він старанно дистанціювався від усіх гострих тем. Коли інші мери обласних центрів виходили з критикою авторитарних рішень тодішньої влади, Садовий мовчав, а в інтерв’ю говорив про «прагматичну співпрацю» та «необхідність стабільності».

У 2014-му, коли країна зазнала прямої агресії з боку РФ, мер «українського П’ємонту» запропонував… фактичну капітуляцію! Ще на самому початку війни на Донбасі він виступив із відеозверненням, де заявляв, що Україна «фактично програла цю війну» та що «доведеться приймати важкі рішення». Це звучало у той момент, коли держава потребувала рішучої підтримки армії, а не панічних настроїв в одному з найпатріотичніших міст країни. А чого вартували цинічно запроваджені Садовим «дні рускава язика» у мерії – особливо на тлі перших жертв серед українських захисників?

Наочною є і його історія з Петром Порошенком – від дуже дружнього тону до війни на знищення. На початку президентської каденції Порошенка Садовий говорив про «ефективну комунікацію» та «спільне бачення реформ». Але коли почалися історії зі сміттєвою кризою та питаннями до фінансів міста, риторика різко змінилася. Медіа, підконтрольні меру, почали системно атакувати Порошенка: від сюжетів про «втручання Банкової у львівську автономію» — до натяків на політичну розправу. Той самий принцип: влада зручна — ми з нею; влада наступила на інтереси — вона ворог.

Із Зеленським у Садового тут усе, немов під копірку: від «ми плідно співпрацюємо» до «влада провалилась». Коли Зеленський тільки очолив країну, Садовий уникав критики, а в ефірах заявляв, що «готовий допомагати новій команді» та хвалив державні ініціативи. Але віднедавна, коли політичний рейтинг президента з різних причин почав дещо просідати, риторика медіа Садового різко змінилася: від емпатійних та нейтральних сюжетів — до майже агресивної критики всіх рішень центральної влади.

Більше того: як стверджують політексперти, Садовий укупі ще з кількома очільниками великих українських міст активно розглядається як фігурант потенційних протестних сценаріїв. Політологи вже відкрито говорять, що мер Львова може бути долучений до планів дестабілізації — від координації протестних груп до участі в імовірних «майданах» проти чинної влади.

Усе це не випадковість. Це — стиль. Не через ідеологію. Не через принципи. А тому що хаос завжди створює вікно можливостей для старих політиків повернутися на велику сцену. Суть явища проста: Садовий не був послідовним союзником жодної влади. Він не був і послідовним опозиціонером. Він завжди був там, де вигідно. І завжди проти тих, хто перестає бути корисним. Політична гнучкість — нормально. Але політична безхребетність, за яку розплачується громада, — це вже небезпечно!

Провадження є. Чи буде відповідальність?

Діяльність Садового як господарника та політика – це не просто набір управлінських помилок. Це — система, яка роками працювала всупереч інтересам громади. Кожен проданий гектар, кожен зірваний тендер, кожен кредит, кожен довгобуд і кожна політична зрада — це не абстрактні цифри. Це наші гроші, наші можливості, наш час, наше місто. Це — те, що мали отримати львів’яни, але натомість отримали обіцянки, що перетворилися на дим.

Кримінальні провадження щодо Рясне-2 та сміттєвого заводу — це не політичний тиск і не «атака на реформи», як любить виправдовуватись Садовий. Це — реакція на ті рішення, які накопичувалися роками. Але провадження — ще не вирок. І найбільша небезпека в тому, що система, яка створила ці схеми, може спробувати й далі уникати відповідальності. Питання не лише в тому, чи повернуть місту землю. Не лише в тому, коли запрацює сміттєпереробний завод. Питання у тому, чи повернеться до Львова довіра. Бо місто — це не мерія і не бетон. Місто — це люди, їхня пам’ять і їхній голос.

Львів заслуговує не на тимчасові латки з прес-релізів, а на чесне управління, реальні результати і політику, яка працює для громади, а не проти неї. І якщо львів’яни, місцеві – ще не скурвлені політики, та центральна влада мовчатимуть — нічого не зміниться. Але якщо ставитимуть вимоги, контролюватимуть, не даватимуть замовчувати — місто може повернути собі майбутнє. Львів — це не декорація для політичних виступів. Львів — це ми. І право на гідне місто — наше, а не їхнє!

Ігор ВАСИЛИК, Leopolis.news