Херсонцю Миколі Юрченку довелося провести пів року під російською окупацією, а тоді покинути все і у свої 75, разом з родиною, розпочинати з нуля нове життя. Найбільше його болить душа за його будинок, який зводив власники руками, і де зараз живе сім’я російського військового.
Та цей чоловік, втративши все – не втратив людяності і бажання жити. Розраду для себе знайшов у заняттях музичного та театрального гуртків, а ще – у роботі. Пан Микола щодня наводить лад на одній із центральних вулиць міста. Хоча працює лише пів року, але за старанність його вже подали на конкурс «Найкращий двірник Львова». Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспостерігав за роботою і дозвіллям Миколи Юрченка.
«Червону руту, не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти, повір»
Так щодня, наспівуючи українські хіти, Микола Юрченко наводить лад на львівських вулицях. Робочий день 75-річного переселенця з Херсонщини починається о четвертій-п’ятій ранку. Все залежить від пори року.
«Якщо це десь листопад, може і раніше, дуже листя багато. Це дуже тяжко. Я приходив виморений, дуже виморений. Я ж не молодий вже. Бувало так, що і тиск піднімався, а куди діватися, потихенько, бувало виходив ввечері, бо не встигав підмести, де особливо багато листя, знаєте. А вже втягнувся в роботу, як би вам сказати, як би вже свій. Я пішов працювати, бо мені дуже тяжко, як би вам сказати. І на роботі мені краще, в мене багато друзів стало, я з ними спілкуюся, я себе почуваю краще, настрій кращий. І, чесно вам скажу, копійка трішечки є. Хочеться яблуко з’їсти, хочеться щось таке купити. Все ж дорого, так чи ні? І за квартиру заплатити»
Самому приємно, коли чисто
Під опікою двірника – одні з центральних вулиць Львова. Тож вимоги до порядку, каже, відповідні.
«Тут знаходиться все керівництво. І ми стараємось, щоб було чисто, гарно. І тут екскурсії від’їжджають, тут багато екскурсій. І повинно, щоб було гарно. Самому приємно, коли йдеш і в тебе воно чисто. – А жартуєте між собою, що тут треба краще прибирати, бо політики тут ходять? – Жартуємо. Зупинялися з керівництва, я вам зараз так не скажу, але вони йшли, спішили на засіданні ради. Хвалили, казали, що молодці, питали «Чи все у вас є?», то в такому плані було. – То, напевно, депутати були? – Напевно, депутати, так»
Микола Юрченко прибирає вулиці лише пів року, але його вже подали його на конкурс «Найкращий двірник Львова».
Цього року за це звання змагалися 85 кандидатів.
Херсонець-біженець переміг у номінації «Найкращий двірник Галицького району», отримавши в нагороду десять тисяч гривень і мандрівку Україною.
«Мені якось трішки незручно. Думаю, може я мало працюю ще так. І свої є тут люди, ми тут всі свої, я не знаю. Часто жінки казали: «Ви так гарно прибираєте, в нас давно так не прибирали». А хто подав, я не знаю. Інші говорили: «Давайте я піду скажу, щоб вам премію виписали»
Розрадою для чоловіка є не лише робота. А й заняття у музичнному та театральному гуртках для літніх людей.
– А яка ваша улюблена пісня?
– Багато пісень таких. «Рідна мати моя», «Я піду в далекі гори»… Я навіть пробував Гігу співати: «Цей сон, цей сон, мені щоночі сниться». Пісні я люблю загалом. Було дуже тяжко, коли переїхали, це все перенести. І в нашому віці виїхати з окупації, це вже було дуже тяжко, і мені допомогло дуже і морально, і для здоров’я, коли я почав відвідувати співи, танці. В танцях я не багато брав участь, а в основному співи і такі сценки.
У Миколи Юрченка вже навіть є одна головна роль – у одній з вистав він зіграв Тараса Шевченка.
«Не пензель малює, а серце. Дивися не лише на людину, в а неї, відчувай її біль, її радість. І пам’ятай, у кожному штриху має бути правда. Україно, чи побачу тебе ще раз?»
Залишили все
До Львова Микола переїхав з дружиною, донькою та онукою у серпні 2022-го. Залишити власний дім, що за 30 кілометрів від Каховки, сім’я наважилася після пів року окупації.
І от що згадує про російських військових:
«Приїздили, шукали, все вони що хотіли робили, пили, ходили по селу, брали, ну правда не всі, брали тушонку, міняли «Дайте мені курку, дайте мені качку», бо тушонка йому надоїла. Терпіли, бо ми бачили, як наші хлопці пішли вибивати правий берег. Людей багато зразу виїжджало, а як покинути хату»
За виїзд з окупованої території, сім’я переселенців заплатила перевізнику 20 тисяч гривень.
Шлях на підконтрольну Україні територію пролягав через 18 російських блокостів, пригадує він.
«У кінці, це був основний пост, де ми чотири доби на полі були. На полі спали, де могли. Там, правда, хоч село було недалеко, то хоч за водою їздили там. Вони спеціально це робили, щоб ми чекали, щоб ми там мучилися, розумієте? Плачуть діти, літні люди, туалета немає. І коли ми доїхали до своїх, це вам було не передати, крики такі були, обнімали. А чому ми поїхали у Львів? По Запоріжжю б’ють, все достають. У Львові більш-менш»
Миколі у Львові добре. Його родина вже навіть перейняла місцеві традиції.
«Деруни, ми знали, що вони є, але якось вони у нас не культивувалися. Деруни з картоплі такі гарні. Я не знаю, там багатенько ще, печиво там всяке. – Пляцки напевно. – Так, пляцки, так. Так, навчилися багатенько»
Чи повернеться додому, чоловік не знає. Найбільше йому болить за будинок, який зводив власники руками. А нині, каже, у ньому живе сім’я російського військового.
«Живуть і здрастують. Привіз сім’ю. А мені так хочеться зайти і спитат його жінку : «А ти як зайшла, оце постільне, усе там – воно ж не твоє. А ти запитала: чи він купив його, чи хто тут жив? Як це розуміти?»
Херсонець Микола Юрченко каже, що мріє зустрітися ще хоч рах з усіма своїми рідними.
«Всі роз’їхалися, і брати, і їхні сини воюють, і мої, і всі».
